Поезії

***

Перетирає час життя на порох

І не питає, хочу я чи ні.

Мій кожен подих, погляд, крок чи порух

Записані давно у вишині.

Мені життя дали і не спитали,

Чи здужаю земний здолати шлях;

Хреста, що не під силу, не давали

Усемогущі сили в небесах.

Іду земною стежкою і знаю:

Хоч і спіткнусь, та в прірву не впаду,

Ще не один крутий підйом здолаю

І спроможуся пережить біду.

І знову відновитися в молитві,

І привітати теплим словом друзів,

І посуд перемити по обідні,

І процвісти калиною у лузі, -

І дякувати, дякувати Богу,

Що він благословляє цю дорогу!       

 Хата.

         Мама.

                   Земля.

                            Любов

 ***

Нема часу вже щось переробить,

Уже нема коли переінакшити;

Я вже благаю: не спиняйся, мить,

Якщо в житті моїм і не найкраща ти.

***

На рівні вуст свіча уже згоріла,

Тепер вона горить на рівні серця.

Душа живе у злагоді із тілом,

Але в політ чомусь уже не рветься.

 ***

Хата була білою

Зовні і усередині,

Душею біла і тілом,

Бо не терпіла ледарів.

Тепла була від щирості,

Чиста і мудра помислом.

Райдуги переливчасті

Хату вінчали коромислом.

…А мама білила около,

Так руки боліли – охкала,

Так спина у нені боліла,

Коли вона хату білила.

…А час прокопитив – і стерплою

Лишилася пам'ять, як тло.

…А як обкладали цеглою,

Мами вже не було…

  ***

Шкода чогось, і хочеться поплакать,

Себе, кохану, трохи пожаліть…

Синіє поміж хмар небесний клапоть –

Недремне Око, страж тисячоліть,

Що білий світ глядить і оглядає,

Все знає, чує, бачить – і мовчить,

Та злому воздає завжди за злая

І мудрості жорстоке серце вчить.

І золотом стікають зорепади

У море сліз, образ, розчарувань…

О, будь немстива, доле, Бога ради,

І не розбий останніх сподівань!

Гарячий день зігріє сонцем плечі,

Цілюще зілля душу впокорить.

А папороть цвіте у ніч Предтечі, -

Шукать її – це вірить і любить.

Синіє поміж хмар небесний клапоть;

Учуся все сприймать як Божий дар.

А серцю жаль чогось… Й несила плакать…

І лопотить листками календар.

***

Щороку до мене в гості приходить коханий серпень

І цілий місяць царює в домі моїм і в душі.

Я знаю, що ось він піде – душа заніміє й стерпне,

А вікна обмиють хутко холодні нудні дощі.

Він мій коханець давно вже, та ватра любові не гасне,

Приходить на місяць, а в серці живе вже півроку, либонь.

Приносить в дарунок яблука, освячені Добрим Спасом,

Цілує тремкі пелюстки гарячих моїх долонь.

Швиргає із неба зорі, щоб будь-яку забаганку

Я долю здійснити просила, як вередливе дитя.

Підносить хмільного меду тонюсіньку філіжанку.

Я, мабуть, в таку ось пору колись піду в небуття.

  ***

Дитинство впало перестиглим яблуком,

А мимо біг голчастий їжачок, -

Він був таким хазяйновитим власником, -

Схопив і втік.

Сховався – і мовчок.

Дощі чи сум осінній – все до ладу,

Чи сонячно, чи зимно – як вже є…

Йде онучатко стежкою по саду,

Червонобоке яблучко жує.

  ***

Холодний травень катував сади,

Беззахисні, роздягнені і босі,

Розгублено дивились абрикоси,

Дрібнесенькі втрачаючи плоди,

І винувато сонце усміхалось –

Таке всесильне –

і безсиле зараз…

    ***

Намалювало сонце на снігу

Ажурну тінь від голої берізки.

Сміється день, і сяють срібні бризки,

У серце наливаючи снагу.

І хто художник: сонце чи берізка,

Чи день, що дзвонить чаром кришталю?

А твої очі рідні – близько-близько,

І ще нема розлуки і жалю…

 ***

Ясминове дерево білим вітрильником

Пливе у мої незабутні роки, -

Туди, де навіки красивими й сильними

Мої молоді залишились батьки,

Де синім барвінком півсаду застелено,

Де вдосвіта піє дзвінкий галаган,

Де білі й червоні безжурні метелики

Безсоромно крутять свій літній роман.

З гарячим Ярилом цілуються соняхи,

І яблука падають у нагідки…

Там мама і тато,

Там затишно й сонячно,

Там час зупинив незабутні роки.

  ***

Білий-білий бузок під вікнами

Феєрверком весну віта.

Там полин пророста – на віники,

Там зозулька кує літа.

Гріх і воду даремно вилити.

А щоб дощик не прозівать,

Біля ринви старенькі виварки

Чи старенькі ночви стоять.

Там говорять про хліб побожно:

Скибку взяв – та до крихти їж!

А вламать чи вщипнуть – не можна!

Обережно ножем відріж.

Прогріває там сонце наскрізно

Кожну гілку, травинку, плід…

Витанцьовує дощик радісно

На стежинках минулих літ.

Аж отерпло плече від коромисла –

Поливаємо огірки…

Сонце спать покотилось колесом –

І спливли роки, як віки.

І себе пізнаю не зовсім я.

Все міняється.

                        Тільки знов

Торжествує стара філософія:

Хата.

         Мама.

                   Земля.

                              Любов.

***

Бабуня моя жили, як уміли.

А раз учудили:

Посеред городу клен посадили.

А він аж до неба вигнав шалено,

Буйнозелений.

Весною навкруг проростали

                                                кленята.

Ото була робота заклята!

Коли починали город копати,

Тупились лопати.

А тато потроху почав бурчати,

Що ніде картоплю саджати,

Збирався спиляти або зрубати.

Моя бабуня клен захищали.

Вони з ним, бувало, і розмовляли:

- Ач, викохавсь, лобурю, здоровило! -

І очі добріли…

Такі непрактичні були бабуня,

Їх звали Дуня.

Давно їх немає.

А клен мене й досі у гості чекає,

Стрічає,

                 вітає…

Про рідну людину розповідає.

 ***

Вночі на дерево безлисте

Весняна вдарила гроза,

І дощ краплини, як намисто,

На голе віття нанизав.

Верба, од зливи захмеліла,

Простоволоса, без намітки,

Усе намисто розгубила,

Як молодиця напідпитку.

А сонце, вмивши сонне личко,

Вже поспішає, сміючись,

Побавити теплом травичку,

Що народилася вночі.

                      ***

Зима навкруг, але горить калина.

А паморозь, як пізня сивина.

Та ось летить до ягідок пташина

Напитись перестиглого вина.

Калинонько біля моєї хати!

Дозволь тебе, красо моя, спитати,

Як на оці безжалісні морози

Не розпач, не образи і не сльози,

А ягід сік солодкий припасти

І в холоднечу друзів пригостить;

Зігріть вогнем калинового грона,

Таким хмільним, рубіново-червоним.

Калино, моя подруго, сестрице,

Я знаю: нам з тобою не годиться

Ні плакать, ні журитись, ні тужить, -

Нам треба сподіватися і жить!

Біля твойого вічного вогню

Я душу й серце в холод зігріваю,

І ще чекаю пишного розмаю,

І світ цей по-дитячому люблю…

Калинонько біля моєї хати!

Як тепло із тобою зимувати.

 ***

Зупика автобусна. Поруч – лоток.

Дівча торгує бананами.

Напівпухнастий білий коток

Сидить на зупинці під лавою.

Я до нього: «Котусю!»

А він жаліється: «Няв!»

(Жити сутужно, мовляв).

Очі зелені, смарагдові, носик рожевий.

Каже дівча з бананами: «Він нічейний.

Ходить тут, нявкає,

Може, хто дасть попоїсти, -

Тут багато добрих людей їздить…»

Жіночка в зеленавім плащі

Так уважненько слухає,

Потім каже: «А йди-но сюди!

Підходь, котусику, ближче.

Нас удома заїли миші,

То мо’ до нас помандруємо?»

А потім бере чималого кошика

Й саджає туди біленького котика.

Ще й дірочку робить у тому кошику,

Щоб було там чим дихати котику.

А котик у дірочку: «Няв!»

(Проїдусь, мовляв).

…Стояв листопад надворі.

Вітер кружляв листочки.

Везли капусту із поля.

А білому нічийному коточку

Усміхнулася доля.

 …І раптом – сумна здогадка:

А що, як його – на шапку?

     ***

Мав художник прізвище Весна,

А йому за пензлик був промінчик.

Він мене тоді намалював

З розсипом веснянок на обличчі,

З поглядом наївним і довірливим…

Боже! І у що я тільки вірила!

Другий портретист на ймення Літо

Взяв свою веселкову палітру

Та й намалював мені корону,

Але я відмовилась від трону…

А як сивина вплелась в волосся,

Змалював мене маестро Осінь

Фарбою сум’яття і неспокою,

Хоч журною, та зате глибокою.

Ще такого маляра шукаю,

На портрет літами заробляю,

Що у нього фарба буде біла,

Як у мріях – лебедині крила,

Як сумна мелодія зимова,

Як сердечна сповідальна мова.

                   ***

Бузковий дух царює над Коротичем,

Що в тих солодких пахощах зомлів.

Така краса, аж боязко зурочити,

Бо ще ж Чорнобиль в нас не відболів…

Бузковий вибух, феєрверк, феєрія!

Який чаклун чаклує тут щомить?

Невже це називається – матерія?

А чом же серце млосно так щемить?

Бузкова переможна революція!

Бузковий весняний переворот!

Не осягну довіку таїну цю я,

Цю владу, що нікому не збороть.

Бузку-шинкарю! Я ж бо вже сп’янчіла!

Аж обертом іде вже голова.

Невпинна, нездоланна, дика сила!

Такі дива в житті.

                              Такі дива…                                        

                       ***

Усе, що я і вмію, і люблю,

Нехай зі мною, Боже, не скінчиться,

Хай буду я чи дерево, чи птиця,

А чи травинка в майовім гаю.

Дай, Господи, лишитися джерельцем, -

Нехай до нього спраглий припаде,

І все, що у моєму квітло серці,

Як річечка у море, хай впаде…

Хто буде він?

                      Чи хлібороб, чи воїн,

Чи майстер пензля й слова –

                                                все одно!

З мого джерельця суму і любові

Хай вип’є перестояне вино.

У тім напої так багато світлого,

Така жага нездійснених бажань;

Таке чекання вічного і вірного,

Такий нестримний в нім і сміх, і жаль.

Усе, що я і вмію, і люблю,

Нехай зі мною, Боже, не скінчиться.

Цього сумирно й гаряче молю, -

Нехай повік Твоє ім’я святиться!

  ***

Кортить бува такого вірша втнуть –

Словесного крутого викрутаса,

Щоб дуже довго не могли збагнуть,

Що там на мене впало із Парнаса:

Прозріння, розуміння, чи жалі,

Чи гнів, чи, може, ще якась хвороба…

Та я, на жаль, не Сальвадор Далі –

Годинника нема посеред лоба;

І не горить драбинчатий жираф,

Освітлюючи вірші таїною,

Не капає з рядків містичний жах,

І не тремтить свідомість поза мною.

Усе доволі просто.

                              Білий світ.

І білий цвіт. І пісня про калину.

І цей рудий зеленоокий кіт, -

Вмостився зручно й гріє мені спину.

Вода – в криниці.

                             Яблука -  в садку.

А ген там за селом – батьків могили.

Любисток і жоржини – в квітнику

(Їх, ті жоржини, мама так любили…)

І цокотить годинник день при дні.

- Цок-цок! – мені телеграфує вічність.

І квапиться життя – Його Величність,

Як сонячний промінчик по стіні.

 ***

Моє село не вмерло і не вмре!

Тут кожен двір – поезія у прозі.

Живлюща сила напува мене,

Як тільки стану на своїм порозі.

Тут на грядках ростуть кущі поем

І стигнуть на гілках добірні вірші.

Найменша квітка й дерево – тотем,

Щодня і схід, і захід сонця – віщі.

Коротич мій – Коротка течія –

Так річку звали предки невідомі.

Не стань коротка, пам’яте моя!

Вертай мене з усіх усюд – додому

Короткою дорогою.

                              В Едем –

У купіль із жасмину й матіоли.

Моє село не вмерло і не вмре –

Ніколи!

 ***

Ключки, Мартиненки, Заярні,

Кандиби, Чалі, Журавлі, -

Їх родоводи – як книгарні

В моєму рідному селі.

А цвинтар – ціла епопея!

Перелопативши жалі,

Навіки сталися  землею

Кандиби, Чалі, Журавлі…

…А їх нащадки чорнобриві

Сміються, плачуть, гомонять,

Та Журавлів на Журавльових

Повік не думають мінять.

Усе як слід:

                   Коваль не Коваль,

І Гарбузом Гарбуз не став.

Чи варто обминати долю,

Яку Господь тобі послав?

…Село моє! Я жінка грішна:

Тебе покинула колись,

І прізвище моє Всевишній

Змінив давно…

                          Дощі лились,

І снігом землю замітало,

І золотавий лист літав, -

До материнського причалу

Вели мене мої літа.

Я низько голову схиляю,

Та не чекаю покарань.

Моя земля, я добре знаю,

Простить і прийме  скромну дань –

Оці слова, прості й правдиві,

Оцю невтрачену любов,

Яка одвіку і донині –

У таємницях молитов.

 ***

Ох, місто, місто…

                             Затяглося небо

Міцною павутиною дротів,

І місяць – в’язень у залізнім кебі –

Замислився, бідак, і спохмурнів.

…А тут, в селі моєму, місяченько

Заплутався в горіхових гілках.

Гуляє, ніби вільний козаченько,

Виблискує в розсипаних голках, -

Їх таки можна легко позбирати,

Та не збирають -  хай собі блищить!

Поснулі щедрі та гостинні хати

Пускають місяць в шиби заглядать.

Розкутий, небом котиться поволі

І падає у свіжі скирти спать –

В духмяне диво…

                             Що то значить – воля,

Просторів рідних Божа благодать.

А зорі у прозорім небі тануть,

Спадають діаманти на росу,

І знов мені нагадує світанок,

У чім вона –

                    життя одвічна суть.

***

Колись я так боялась смерті

І надмогильного хреста:

Мені ж в червоному конверті

Життя відправило листа.

Світанки сонцем вибухали,

І квіти лащились до рук.

У мене ще було так мало

Років, і болів, і розлук…

І чарувала вишня цвітом,

І медом скапувало літо, -

Життя читалося з листа,

Неначе повість золота.

Уже середина, либонь…

Пригас купальський мій вогонь,

Радію сутінкам: ще ж видно,

Хоч, правда, якось неохвітно…

І рветься із душі одверте,

Якесь свавільне, без межі:

Я зовсім не боюся смерті,

Мені чомусь так страшно жить.

***

Купаюся з відра за маминою хатою,

На місяця ріжок повісила рушник…

Немає зручностей,

                               але така багата я:

Над купіллю сіяє молодик.

Ніч розлива парфуми матіолові,

А на зірках настояна вода

Тремтить,

               Моїми злякана долонями,

І до лиця ласкаво припада.

Де простирадло біле пахне м’ятою,

Аж до ясного ранку, до зорі

Радітиму,

              Що ось така багата я

У хаті маминій.

                         Босоніж на землі.

***

Рано сонце встало, а раніше – мама.

А мені було тоді аж сімнадцять літ!

Та й будила мама свою доню зрана:

-         Облітає на порозі білий цвіт…

Як босоніж стала на поріг холодний,

Навіть не повірила очам:

За селом у балці хтось вночі сьогодні

Обламав черемхову печаль.

Біле море! Чи привіз на возі

Та поклав у мене на порозі?

Як вона, черемха, солодко пахтіла,

Як вона тулилася до ніг.

Як вона трималася –

                           в’януть не хотіла,

Ніжністю встеляла мій поріг.

Я додолу очі опускала.

Хто мені приніс її, я знала…

А сьогодні як весна квітує!

Білу ніжність син комусь дарує.

Не жалкую марно. Все як слід ідеться.

І такий невтомний років плин.

Та чомусь і досі білий сніг здається

Пелюстками з білих черемшин.

 ***

Навколо хати ходить Самота…

Я обережно двері прочиняю:

- Чого тобі?

- Я змерзла й хочу чаю.

                              Блукаю, як казанська сирота.

- То йди деінде. В мене ніде жить,

Немає вільних ні стільця, ні ліжка.

- А ти мене цураться не спіши,

Пусти – то звикнеш і до мене трішки.

А звикнуть треба, бо життя хитке…

Я із людьми дружити навіть можу.

Моє вино хоч часом і гірке,

Ти не сприймай його як Кару Божу,

Бо що таке, по суті, Самота?

Це спогади і трохи сподівання.

Буває день такий, що хоч з моста…

Але ж бува й молитва до світання.

Зі мною можна щось таке збагнуть,

Чого в гурті, сліпі, не помічали,

Не підганяли човна до причалу,

Що коротко і влучно зветься Суть.

Від мене легше йти в країну ту,

Де вже нема прощань, а тільки стрічі.

Не проганяйте, люди, Самоту,

Хоч подумки загляньте їй у вічі.

***

Я вчора бачила справдешню Шапокляк –

Стару, худеньку, згорблену і сиву,

Мотуззям підперезаний піджак,

В очах – тривога, біль і переляк…

Вона в людей нічого не просила,

А просто йшла, волочачи над силу

Опухлі ноги у старих калошах

(Не викинула, бо іще ж хороші…),

На лацкані старого піджака –

Воєнних літ відлуння – нагороди…

Ішла стара у справах.

А негода

              похмуро вибивала гопака.

…Ой, Україно, що ж ти наробила!

Та ти ж  у неї помочі просила

«У врем’я люте», у лиху годину,

Коли ставала битись до загину.

Ти ж потім про таких пісні складала,

Які вінки з нещирості плела!

А нині – чи тобі позакладало,

Що ти не чуєш, як оця стара

У тебе мовчки просить хоч краплину

Забутого малого співчуття.

Кинь, Україно, їй хоч копійчину, -

Чого ще варте бабине життя?!

***

Мені прислала  осінь три листи:

Один – на жовтім листі,

дуже щирий.

А другий – дощик написав на склі.

І третій – в небі клином журавлиним.

У тих листах не розпач, не печаль, -

У них – одвічне значення любові.

Поставив вітер на листах печать

І дав наказ: вродитися у слові.

Ні сліз, ні сміху,

Це буває так:

Ще не зима, та вже й не осінь, бачу…

Як сутінки: є тільки світла знак.

А ранок то чи вечір?

Ворон кряче,

Такий незграбний, чорний, як мара,

І спів його лякає душу знову.

З воронячого чорного пера

Зроблю стило і запишу розмову

Дощу, землі, жоржин і бузини…

Підслухаю і, може, зрозумію,

Чому не вірю вже у віщі сни,

На що надіюсь і за чим жалію…

***

Неначе якась провина

І навіть провини гірш,

Приходить вночі до мене

Мій ненаписаний вірш.

Приходить, найголовніший,

Неначе найглибша суть,

Найкращий і найвірніший,

А слів не можу збагнуть.

Та знаю ж бо: мусять бути

Слова – як неба блакить,

Щоб їх дарувати людям

І потім не червоніть.

***

Одквітувала липа на осонні,

Аж досі пахнуть солодко долоні.

Одквітувала липа, одпахтіла,

І літо, мов на крилах, одлетіло.

Ах, як та липа щедро духмяніла, -

Аж бідна голова моя сп’яніла.

Пропахли медом губи і волосся…

Оце вже, мабуть, і життя збулося.

Пекуча, вічна, наболіла тема:

Доведене життя, як теорема,

Таке дорогоцінне, Богом дане,

Проспіване, проплакане, прождане…

Уже за літом десь на видноколі

Просвічується таємниця долі.

Заварюємо липові чаї.

Мене прощають недруги мої,

Не заздрять і не дивляться услід:

Усе зрівняв потік невпинних літ.

Одквітувала липа на осонні, -

Цілую онучаткові долоні.

Код ЛЮБОВІ

  ***

Римується в юності слово любити

Із словом горіти, чи, пак, шаленіти.

А потім чарівне те слово кохати

Римує: страждати і ревнувати.

І нині є рима до слова любити:

Прощати, жаліти і розуміти.

 ***

На тому місці, де з тобою нас

Зведе в останній зустрічі прощання,

Поставлю пам’ятник своїй печалі,

Навкруг посію жаль.

                                  На довгий час.

А доки сонцю радий ясень-день

І сподіванки ніжно душу гріють,

Я зводжу п’єдестал своїй надії,

Щоб мати сили.

                         Для нових пісень.

 ***

Де ж ти, вітрильнику, так забарився?

Вже посивіла наївна Ассоль.

А сподівання та й не збулися,

І застаріла незіграна роль.

Ноги болять на той берег ходити,

Кожного дня до схід сонця вставать…

Де ж він, вітрильник, блукає по світу?

Де ж ті вітрила палахкотять?

Вже та Ассоль до пуття і не знає

(Стала потроху чомусь забувать),

Чи вона Грея свого виглядає,

Чи хворі ноги йде лікувать…

        ***

Сучасний дім із меблями, з басейном,

Три поверхи – міняю на любов,

Якою після довгих молитов

Моя душа освятиться, спасенна.

Міняю рай із десятьох кімнат

На довгий ніжний погляд очі в очі,

На день, який засвітиться по ночі,

Як діамант у тисячу карат.

Я доплачу без краплі каяття

За обмін цей, уже не пошкодую,

Що знов такий палац не побудую,

Де на любов обмінюють життя.

    ***

І словами, й губами голубив ти,

Називав навіки єдиною…

- Заки сніг упаде, моя любая,

Будеш в хаті моїй господинею.

А як полечко снігом укрилося,

Ти із Нею стояв під вінцем, -

І світилося щастям лице,

Як співали вам півчі на криласі.

На прозорий вельон нареченої

Небо сіяло сніжні зірки, -

І мені залишались прощенними

Одинокі й печальні роки.

Пісня сонячна передшлюбная

Колисковою стала синові:

- Заки сніг упаде, моя любая,

Будеш в хаті моїй господинею.

***

У грудні прийде тітка Сніговиця –

А значить, час спокутувать гріхи.

Примхлива річка перестане злиться

І кригою з’єднає береги.

Я перейду отим хитким місточком

На другий берег з назвою Прости,

Де білий сніг тримає в сповиточку

Все, що весною має зацвісти.

Збудую хатку.

                     Свічечку поставлю

І буду сповідатися про давнє

Пречистій Діві.

                       Чи простить, чи ні?

Біліє сніговиця у вікні…

Та доки річка – крижана дорога,

У мене є ще дивовижна змога

На берег, що Любов’ю люди звуть,

Своїх підбитих коней повернуть.

***

                                 В народі чай з материнки п’ють

                                при душевних нездужаннях і тузі.

                                                           З книги Носалів

                                                          «Лікарські рослини»

Уже те літо не вернути.

Давно посохла м’ята-рута

І заварили з неї чай.

Одвіку гоїлась печаль

Терпким настоєм материнки…

Вже висохли усі сльозинки,

Що за тобою пролились

Давно колись.

Аж до останньої зупинки

Наш літній поїзд докотивсь.

Ось тут би вийти із вагона

І взяться будувати дім –

Із сонця, із дощів, із грому,

Із добрих слів…

Щоб теплий хліб водився в домі,

Щоб жив лелека на даху,

Щоб в зимну непогідь лиху

Ти зігрівав мої долоні,

Казав казки маленькій доні, -

Бач, мрію вивела яку!

Та годі! Поїзд став.

                                  Зупинка.

Остання станція.

                             Будинки:

Он – мій, он – твій.

                              Духмяний чай.

Терпким настоєм материнки

Свою загоїмо печаль.

  ***

Холодом, віє холодом,

Вітер колошкає листя…

Літо, хворе на спогади,

Йде із мого обійстя.

Вранці кропить росицею

Стиглі п’янкі жоржини;

Ще безтурботно птицею

У піднебесся лине;

Ще владарюють в заростях

Пахощі лободи;

Ще нам дарує радощі

Чисте плесо води…

Літо не озирається –

Йде собі далі травами.

Що воно там кінчається

Цими серпневими ранками?

Холодом, віє холодом,

Вітер зриває листя…

Літо лишає спогади

Тут, на моїм обійсті.

           ***

Як я тебе любила!

Любов не буває грішною…

Сукню червону пошила

Й була у ній стиглою вишнею.

Як я тоді світилася,

Коли тобі зустрічалася,

Пречистій щиро молилася,

Щоб наші долі з’єдналися.

…А потім – горшки побилися

І сльози лилися зливою;

А плаття червоне зносилося,

Я в нім ще була й щасливою!

 ***

Коли любов минає, залишається

Легкий серпанок спогадів і мрій, -

Любов ніколи з нами не прощається,

Ти вірить в небуття її не смій!

Чи спопеліла, чи взялася кригою,

Чи перетліла в жалощах душа,

Та знову з березневою відлигою

Любов воскресне зляканим пташам.

І сніг розтане, й засиніє пролісок,

А бусол знов перелетить моря,

Щоб тут комусь в благословенну провесінь

Подарувать гарнісіньке маля…

 ***

Ми цілувались під п’янким бузком

У ніч травневу, вогку і задушливу;

Було нам щось пороблено обом…

Над нашими закоханими душами

Біленький ангел лопотів крильми,

І струменіла весняна мелодія,

І плакав дощ прозорими слізьми,

Й лишилась зачарована відтоді я…

А весни передзвонами вінчалися,

Як утреня у церкві золотій,

Та відчуття причастя залишалося

Навік в душі закоханій моїй –

У світ цей, у безмежжя зим і осеней,

У нескінченність весен, в літа щем,

У теплі вечори, у ранки росяні, -

А що потрібно, що потрібно ще?

Пливе тоненьким пасмом літо бабине,

Зоріє небо холодам навстріч…

І чи воно здійсниться, те, загадане,

Хіба збагнеш за тисячу сторіч?..

         ***

           

             Я чомусь уявляю тебе господинею

             У хатині сільській із маленькими вікнами.

                                                         В. Бойко

Погомони зі мною, дощику,

Про що мовчу й мовчу щодня,

А я тобі зварю у горщику

Зеленого смачного борщику,

Бо ти мені немов рідня.

Тобою давнє прополощеться

І зрине чистим із води.

Мій любий хлопчику, мій дощику,

Навіщо змив його сліди?

Ой як тужу я, що слідочки ті

Та не прикрила ж хоч листочками,

Бо заблукала, заблудилася

Та й не знайду тепер стежиночки

До тої білої хатиночки,

Де наша доля залишилася,

Душа квилить, як бідна чаєчка.

…А я ж була б тобі хазяєчка…

  ***

Душа – черешня облетiла,

Де кожна гілка, нiби нерв,

Вже так зболіла, так зболіла,

Що вся беззахисна тепер.

Ось ляже сніг на бiлi вiти

І дасть спочинок до весни.

Дай, Боже, їй не чорних квiтiв

Після такої трутизни.

   ***

Цей вірш про ніжність і любов,

Про вірність і чекання дива,

Про радість справлених обнов

І про весілля ніжно-біле.

Цей вірш про ліки й про отруту,

Про вишень цвіт. Про м’яту-руту,

Про втому, відчай і про зраду,

І про чужих очей принаду.

Цей вірш про засів і обжинки.

Цей вірш про долю.

                           Долю жінки.

   ***

Одної сонячної ночі,

Коли чотирикутний місяць,

Стуливши міцно хтиві очі,

Дивився в небо із вікна, -

Ми заручилися з тобою,

Йдучи дорогою в нікуди,

Вірніше, до тієї прірви,

Де починається стіна…

Нам світлофор моргав червоним

І спокушав йому повірить;

Зрадливо зорі мерехтіли,

Як ієрогліфи біди;

А на космічних перегонах

Свистів скажено лютий вітер,

Збивав із ніг –

                         і ми летіли

Кудись у вирій –

                         назавжди.  

Ми заручились, то ж тримаймось

За руки, любий мій!

                               Міцніше! –

Щоб дика сила не здолала,

Не роз’єднала наших душ…

Уже скотився за крайнебо

Чотирикутний дивень-місяць

А в ночі скупаний світанок

Назустріч нам летить чимдуж.

 ***

І день, і ніч живу між часток «не».

Не прийдеш.

                   Не зустрінеш.

                                        Не покличеш.

Не станеш.

                 Не подзвониш.

                                       Не напишеш.

Теплом холодне небо не війне.

Ці олив’яні,  ці важкі слова:

Не буде,

           не здійсниться,

                                  не побачу.

Від горя скам’янію – не заплачу,

Від туги посивіє голова.

Як важко написать про щастя мить.

Про горе ж написать – немає сили,

Якщо усі надієчки розбились,

А кожне слово стогне і болить.

Слова, як вирок.

                         Кредо.

                                  Назавжди:

Не зраджу,

                не забуду,

                               не повірю,

Піду життям, ховаючи за вії

Палючий відблиск чорної біди.

Між часток «не» і день, і ніч живу,

Об них калічу серце, як об терен,

Ти був мій спів, мій порятунок, берег…

Без берега – куди я допливу?

  ***

Лишились за вікном берези

І річкове веселе плесо,

Акацій білих юна ніжність, -

А ти пішов…

                     Між нами – вічність.

Між нами – сто морів і гори –

Ніким не зміряні простори.

Сьогодні прилітав лелека

Чи не з твого, бува, далека?

Сумний, пройшовся по вгороду,

Звернув до річкового броду…

І сонце світить, та не гріє,

Лише у серці слід зоріє…

Не розказать, як ти далеко!

Аж усього – година лету.

***

Всю ніч бриніла музика дощу

На клавішах мойого підвіконня,

І тиша, переповнена безсонням,

Наслухалась мелодій досхочу.

А ніч зітхала вітром весняним

Та бурею невтішно голосила,

Сигналила:

- Усім…Усім…Усім… -

Про те, що я забуть тебе безсила.

Летіли в ніч тривожні позивні

Під музику весни, вітрів і зливи,

Сигналили, що я така щаслива:

Тебе забуть не суджено мені!

 ***

Я пригортаюсь до твого плеча

І забуваю, що таке печаль,

І знать не хочу, що таке розлука,

А тільки чую: серце стука-стука…

Я пригортаюсь до твого плеча,

Ховаю біль в опущених очах,

Шукаю в тебе захисту й розради,

Чекаю сонця, дива, зорепаду…

А ти своїми добрими руками

Відводиш всі печалі за поріг,

Мене ведеш тією із доріг

Єдиною,

              що марилась роками.

***

Пасльон улітку білим цвів

В густім садку між груш та вишень.

Той білий цвіт внизу зорів

Дрібненьким розсипом непишним.

Біленький цвіт

                         біленько цвів,

Як лист од тебе чи вітання.

Біля твоїх крилатих вій

Жило в той час моє кохання.

Ще й досі ревно я тужу,

Що не втекла з твого полону.

Збираю й зношу на межу

Чорненькі ягоди пасльону.

Був цвіт з ясненьких зірочок,

І я збагнуть не маю сили,

Як з тих біленьких квіточок

Та й чорні ягоди вродили.

 ***

Усе ти вигадав навмисне:

І сонце, й море, і кохання,

І серпня зоряне намисто,

І синє стомлене світання.

Усе ти вигадав, мій любий.

Мої слова, моє мовчання,

Моє обличчя, руки, губи

Творив натхненно так до рання.

Реальним стало лиш прощання,

Гірка розлучниця-розлука.

Крізь холод синього світання

Тягну до тебе спраглі руки.

    ***

Од слів твоїх віяло холодом:

Важкі по розлуці речі;

Ти так обійняв мене поглядом,

Що тиждень боліли плечі.

Про все мої очі випитав,

Усі таємниці вивідав…

Тепер – чи твій погляд грітиме,

Чи вічність душа болітиме?

     ***

Я б тобі народила дочку,

Наче сонечко, ніжну та милу.

Із тобою на довгім віку

Я була б, мій коханий, щаслива.

А біду зупинила б руками

І розхмарила неба блакить;

Якби треба, чекала б роками,

Щоб на хвильку єдину зустріть.

Та не відаю, де та дорога,

Щоб до тебе мене привела…

Я б віки край твойого порога

Синьооким барвінком цвіла.

***

Не хочу, щоб скінчився мій чарівний сон,

Та змучена душа жадає відпочинку.

Який же він гіркий, солодкий твій полон,

А з нього не втечу.

                             Так може тільки жінка.

Неспокоєм душі живу за віком  вік,

Не каюсь ні у чім і жертвую собою.

Як ідолу, молюсь святому неспокою,

Який мене до вічних мук прирік.

                                                 

                          ***

То був не дім, а кришталевий замок,

А ти у нім – казковий юний бог.

І вечір був – не вечір, а світанок,

Прозорий, обігрітий сонцем ранок,

Заплетений у тисячу казок.

І так весна співала за стіною

Мелодію жіночих сповідань,

Що я була щасливою такою,

Немовби вік не знала неспокою,

Не відала розлук і розставань;

І не було ніколи сліз і горя,

А тільки сонце,

                         Тільки поруч – ти,

Мій юний бог!

                       Та в небі гаснуть зорі.

Як суд мені, думки мої суворі,

Як виправдання – море чистоти.

***

Коли ти поруч був зі мною,

Я найбагатшою була:

Ішла холодною зимою,

Як серед літа і тепла;

Писала вірші…

                         Кращі, гірші, -

Про те судити не мені.

Та ти пішов –

                       і серед літа

Самотня я і не зігріта

І рік, і два –

                     та й день при дні…

Спасибі, любий,

                           найрідніший,

За те, що я писала вірші;

Мені давно в часи далекі

Їх, як дітей, носив лелека.

 ***

Ще не осінь.

                    Тільки небо синє.

Пізнє літо зорі розсипа.

Ще не осінь.

                    Я така щаслива:

Ще мої попереду жнива.

І дощами трави не прибито,

І чекаю сонця і тепла.

Пізнє літо,

                  пізнє-пізнє літо

У долоні зорі насипа.

Ти іще зі мною, наче казка,

Рук твоїх тепло іще моє.

Ще тобі сказати можу:

                                      «Здрастуй!»

Пізнє літо радість роздає.

Айстри уночі зірками світять,

Серпню осінь руку подає.

Поверни мені ключі від літа:

Серце там лишилося моє.

***

Не жаль мені отих ночей безсонних,

І сліз не жаль, пролитих за тобою…

Спливло, як за холодною водою,

Гаряче літо, вщерть налите сонцем.   

Не жаль пісень, проспіваних нікому,

Не жаль доріг, що не вели нікуди.

Не жаль, що цілий вік свою утому

Носити біля серця ревно буду.

Та аж до болю жаль мені бажання

Тобі, коханий, прихилити небо

І кожен день для того починати,

Щоб жить для тебе. Чуєш?

                                            Жить для тебе.

І жаль, до болю жаль, що одцвітає

Жага творить добро і дарувати

Тобі бездонну ніжність – і не мати

Цьому бажанню ні кінця, ні краю.

І жаль, що душу спогадом тривожу,

І жаль, що я забуть тебе не зможу,

Що не зумію пам’ять пересилить.

А може, тільки цим іще щаслива…

***

Розгадай мене, коханий, якщо зможеш…

Я живу в далекім спогаді про тебе,

Оживаю, наче бджілка навесні,

Коли серце своє згадкою тривожу;

Нахиляється до мене літнє небо

І співаються, співаються пісні,

Коли думаю про тебе, мій хороший.

Розгадай мене – а хто я?

                                 Може, доля?

Може, стану я для тебе добрим духом?

Може, я тебе врятую від біди?

Ну а раптом я – ота  гінка тополя,

Що аж ген стоїть самотньо серед поля,

Пропадає, мовчки гине від засухи, -

Принеси ти їй відеречко води.

Розгадай мене, коханий, якщо зможеш.

Я живу в далекім спогаді про тебе.                   

    ***

Ми зійдемося із тобою,

Де небо сходиться з землею,

О двадцять п’ятій десь годині

Аж тридцять другого числа,

Як стане світ перед зорею

На зламі холоду й тепла.

І ти назвеш мене своєю

Любов’ю,

                радістю…

                                      Як диво,

У світлі ранньої зорі

Моє волосся

                    (Боже! Сиве!)

На хвильку стане золотим,

І буду я така красива,

Аж замилуюсь дивом тим.

Ми зійдемося із тобою,

І ти назвеш мене своєю

Навіки першою лобов’ю…

А перед нами сотні літ

У чистім, у широкім полі

Зоря вінчає білий світ.

                     ***

Так далеко, як луна у горах:

-  Де ти?

              - Де ти? –

пізнім відголоском…

Пам'яті свіча тоненька з воску

Догоряє…

                   Серце б'є на сполох.

Озовися! Тане і зникає

Зіткана із болю мить чекання,

А душа не вірить, хоч і знає,

Що тоді усе було востаннє…

-         Де ти?

              -   Де ти?

                             Розтає в тумані,

Губиться твій профіль:

                                      час безжальний!

Снів моїх уламки на світанні

Злякано никають у вітальні.

Ми колись з тобою рвали руту

В літній день, напоєний журбою…

І нічого вже не повернути,

Не забрать нічого із собою.

-         Де ти?

                  - Де ти?

                              Стежкою в нікуди

Йду самотня й не чекаю дива,

А мені услід будинки й люди

Дивляться і думають: 

-                                                                    Щаслива!..

                ***

Долито сльозами Лету,

І я тебе вже простила…

Як боляче, любий, з лету

Упасти й зламати крила.

А поле ромашок білих

Нашіптує колисанку…

Я зламані білі крила

Змережу, як вишиванку,

І в тій вишиванці буду

Така господиня гожа, -

Нехай собі думають люди,

Що я на щасливу схожа.

А ти не виказуй, любий,

Ту зболену таємницю,

Нехай собі думають люди,

Що небо не зрадило птицю.

 ***

Прощальна осінь… Очі повні сліз…

Бо не збулося… Так і не збулося…

І почуттів тужливий вокаліз

Вітри переспівали стоголоссям.

Крізь жовте листя синява сплива

І давнє сповиває, щоб заснуло.

А я іду,

Без тебе,

Ще жива.

А може, й ні, бо досі не збагнула.

У серці ще квітує спогад-цвіт,

Та облітають пелюстки поволі.

Чи став тобі милішим білий світ

Без мене, мій коханий, моя доле?

                ***

У вітру пора божевілля.

Якась шалапутна фіранка

Напнулась, як біле вітрило,

І рветься з вікна у путь,

І кличе в плавбу небесну

Цілісіньку ніч до ранку –

На неба й землі перехрестя,

Де пилу і хмар каламуть.

То, може, моя кімната –

Казкова горда шаланда?

А може, біле вітрило

Розквітло на чорній баржі?

У вітру пора божевілля.

То, мо', попливемо, Ладо,

Якщо тебе не лякають

Поламані віражі?

***

Вийдемо, коханий, на зупинці Осінь,

Листя там зірками падає в пітьму…

Я загляну в тихі посмутнілі очі

І навіки в серце їх вогонь візьму.

Як нам бути, любий?

                          Десь поміж шляхами

Загубилась стежка наша назавжди.

Іншими словами, іншими губами

Все таке потрібне розказав не ти.

Не моя ти, осене, не моя – чужая.

Як ти сміла, осене, запізнитись так?

Я не хочу випити трунок твій до краю, -

Він терпкий, гарячий і гіркий на смак.

Вийдемо, коханий, на зупинці Осінь.

Зорепадом листя сиплеться в пітьму.

Я загляну в тихі посмутнілі очі

І навіки в серце їх вогонь візьму.

***

Між чужими обличчями

Я єдине шукаю

І у натовп стотисячний

Лиш до тебе гукаю.

Я боюсь тебе втратити,

Як ранкову росиночку;

Я боюсь тебе зрадити

Та бодай на хвилиночку.

Принеси у відерці

Ти водиці джерельної

Та ізмий моє серце

Від отрути шаленої.

Хай душа занімілая

Не квилить і не ятриться.

Як до сонця калинонька,

Хай до тебе потягнеться.

 ***

Оселився у наших взаєминах

Білий птах із цнотливістю лебедя.

Я прошу: необачним поглядом,

Словом, рухом – не налякай його,

Птаха чистого, сніжно-білого…

Як я щиро у нього вірила!

Чи знайду у тобі, єдиному,

Пісню вірності лебединую?

 ***

Із потаємною журбою

Мій дім печалиться тобою.

Він чисто все про тебе знає.

Коли, втомившись, засинаю,

Блукає тиша по кімнатах,

І ми удвох,

                      і в домі свято.

І очі в очі, близько-близько,

І у кімнатах – сонця бризки.

Твій голос чую, руки, губи,

Зітхаю тужно:

                         «Любий…любий…»

А вдень мій  дім мовчить затято,

І вже немає в домі свята.

Із потаємною журбою

Мій дім давно живе тобою.

***

Ким ти залишишся для мене

І як приснишся в північ ту,

Коли під серця крик шалений

Від тебе в згадку  я піду?

О, залишись далеким співом,

І сили дай, щоб все збагнуть,

І будь мені довічним дивом,

Щоб не змогла тебе забуть!

 ***

Як-то ми з буденністю зживаємось!

Боїмось зірок, що в серце просяться,

Казки найсвятішої зрікаємось

І під ноги топчем квіти росяні.

Ні, не хочу буть тобі буденністю!

Буду святом, а не повсякденністю.

Буду недосяжною, жаданою,

Тільки не коханкою – коханою.

    ***

Ой, я ж була тобі наречена,

З тобою змалечку заручена,

Ти просто йшов повз мене ввечері

Та й не пізнав мене, засмучену.

Пісень весільних нам не співано.

Мені для тебе не квітчатися.

Та все ж з тобою ми зустрілися.

А чи вітатись,

                        чи прощатися?

    ***

Забуду і біль, і сльози, -

Врятуй мене від морозу!

Од вічного замерзання,

Од мрій і надій зрікання.

Зігрій мене не хустинкою,

А серця свого іскринкою.

Розбий, розтопи крижину,

Бо я замерзаю, гину,

Бо я поринаю в прозу…

Врятуй мене від морозу!

 ***

Скажи мені неправду,

Скажи, що любиш ніжно.

Скажи мені.

                    Я стану

Ласкавіша й добріша.

Поклич мене з собою

У світ незнаний, згубний.

Можливо, заспокоїш

Мою уяву, любий.

І я тобі повірю,

На все заплющу очі,

Повірю у надію,

Як вірять в день по ночі…

Скажи мені неправду…

  ***

Уламки краденого щастячка

Всю душу зранили мені.

Розбилось серденько на часточки,

Немов крижинки навесні.

Як між зимою і між літечком,

Між двох сердець себе ділю.

Горнусь до літа жовтим листячком,

Мовчу, жалію і люблю…

А там, за обрієм стривоженим,

Предовга бачиться зима,

Де стежка снігом запорошена…

І в тій зимі тебе нема.

   ***

Приготувало небо купіль,

Із хмар зробило сірий кухоль,

Купати землю заходилось.

А та від радощів світилась

Осіннім золотом червоним.

А ти узяв мої долоні,

До вуст приклав.

                          Моя ти доле!

І я тобі сказала: «Слухай,

Земля зітхає.

                      Пряним духом

Від неї віє… Чимось ніжним,

Тонким, чарівним, дивовижним,

І п'є вона п'янкий сей трунок,

Як п'є кохана поцілунок.

Послухай, любий! Лине пісня –

То дзвоном дзвонить жовте листя,

Воно бринить про ніч весільну…»

А ти говориш:

                       «Божевільна!

То все пусте. То все – примари.

Се просто дощ іде.

                             Із хмари».

  ***

У давній легенді дивній,

У мудрій легенді сивій

Кажуть, що Бог, як диво,

Цілу створив людину,

А потім так, для дивинки,

Розбив на дві половинки.

По світу розкидав половинки –

Порозпихав у найдальші кутки.

Щоб не нудилися, склавши руки,

Дав на додачу до щастя їм – муки.

І людям тепер як провина

Загублена десь половина,

Далека, незамінима,

                                 єдина!

І ночі думками повняться,

І спокій втікає з хати.

Мій голубе сизий, соколе,

Та де ж бо тебе шукати?

  ***

Я для тебе вберуся

У сукню із райдуги,

Для намиста росу

Нанижу на нитки

І до тебе прийду

Крізь негоди і радощі,

І крізь білі сніги,

І крізь довгі віки…

Хай осінні дощі

А чи вітер зимовий, -

Я до тебе намисто

Оте донесу.

Може, ти, мій коханий,

Знемігся з утоми?

Я несу тобі чисту

Ранкову росу.

***

Темну хусточку із самотності

Ще не зиму й не дві носить.

…Геть заплакані, здавна послані

Наболілі мої листи.

Ой листи,

                 Ой листи-лебедики,

До єдиного, до далекого,

Горем писані,

                        запечалені,

Моїм розпачем

                         запечатані.

Чи вони ж тебе так зігріли,

Як у серці моїи горіли?

Може, й я, коли так судилося,

До знемоги тобі наснилася?

Я запнуся хусткою з ніжності

В цюю зимоньку білосніжную,

Я полину до тебе в сонячний,

Дивний край.

Ось я вже під твоїм віконечком –

Зустрічай!

***

Мені залишиться тривога,

Щоб цілий вік чеканням жить;

А та для нас обох дорога

Удаль без тебе побіжить.

Тобі залишиться жорстокість,

Злоба, підлота і брехня,

Тупа і темна одинокість

До тебе прийде як рідня;

Ти в ній потонеш,

                              захлинешся,

Слова розгубиш і думки,

І сам з собою розминешся,

І не подасть ніхто руки…

Ти будеш мучитись, губиться,

У кожнім дні, у кожнім дні…

Усе твоє тобі лишиться.

Усе моє

             віддай мені!

   ***

Далеко літо, літо райдужне,

Моя любов, моя печаль…

Одквітувало – й серцю байдуже,

І мрій загублених не жаль.

Я навесні їх рясно сіяла,

Зібрала смутком у жнива.

А осінь геть усе розвіяла –

Ба навіть відчаю нема.

Далеко літо птахом злинуло –

Моя любов, моя печаль…

Тебе, коханого та милого,

Відносить спогадом удаль.

Голосить серце, болем повниться.

О хто б його розрадить зміг!?

І шурхотить в мої віконниці,

Як білий лікар, білий сніг.

     ***

Ну що тобі про себе розповісти?

Живу без тебе, як без моря чайка,

Як ніч без дня, як дерево без листя,

І доста маю суму і печалі.

Нанизую думки на власні нерви,

Блищать надій уламки кришталеві.

А скоро прийде зорепадний серпень –

І літо відгородиться від мене.

Усе, як і колись, в душі болючій,

І навіть через край хлюпоче з серця.

Коли до тебе спогадом тулюся,

Неначе п'ю із чистого джерельця.

Тож прощавай, непізнана дивинко,

Моє кохання, чисте і прозоре.

Стою самотня.

                        Гаряче і дзвінко

Мені у руки серпень

                                  ронить

                                             зорі.

        ***

Іти нам різними стежинками,

Ти бережи моє тепло,

Бо вчора білими сніжинками

Усі дороги замело.

А вітер може серце вистудить –

Та й запанує скрізь зима.

А я тоді відправлю лист тобі,

Який в морози зігріва.

А я тоді до тебе – сонечком

Чи просто піснею - в сніги,

Під золотим твоїм віконечком

Тобі посплачую борги

За вічне свято, вічне літечко,

Яке поклав мені до ніг.

Упало з клена жовте листячко

Через високий мій поріг,

А ранком білими сніжинками

Усі дороги замело…

Іти нам різними стежинками,

Ти збережи моє тепло.

          ***

У вікно заглядає жоржина

І шепоче, що літо згаса.

Вже ліхтариком світить шипшина

У любистковий мій палісад.

Теплий смуток серпневої днини

У осіннє тече забуття.

Натяглась між кущами калини

Павучкова дорога життя.

Все прощаючи, літо прощається,

Вже ось-ось переступить межу…

Що минає,

                  а що залишається, -

Я нікому про те не скажу.

 ***

Осінь літо замкнула ключем журавлиним…

Я збираю докупи розбиті химери…

Доля хлипає й носа сякає в хустину,

Геть забувши усякі пристойні манери.

Забажалося люстру назваться свічадом,

Сумно блимає свічка, худенька й сльозлива.

У затишних куточках вишневого саду

Наробила грязюки розпусниця-злива.

І смиренно благає минуле кохання:

- Не даруй мене більше ніколи й нікому.

Починається дощ.

                             П’ять годин до світання.

Я давно переплутала крапку і кому.

             ***

Коханий, я зовсім нібито й не чаклунка:

Не вмію спинити зиму, на весну повернути осінь…

Сто років минуло від нашого останнього поцілунку, -

А ти ж самотній і досі!

Из давнего...

          ***

Живу в твоей стране который год!
Который час?

Какое время года?

Какая нынче надворе погода?

Забыла всё, зайдя за поворот

Твоей красивой улочки зеленой

Здесь, за углом, моя печаль живёт,

Вот тут – под этим добрым старым клёном.

Я без прописки здесь.

Живу тайком

На сквозняке твоей открытой двери.

Вовек мне не решиться в этом дом войти.

И не поймут, и не поверят

Глазам моим.

Любимый! Помоги!

Закрой замком в своей стране все входы,

Открой мне выход. Подскажи, скажи,

Который час? Какое время года?

И сколько лет в любую непогоду

Мне жить на сквозняке твоей души?

                                                                 

          ***

На самом исходе лета,

На самом краю рассвета

Гроза постучалась в окна

В мой дом и в мою судьбу.

И окна дождём умыла,

И всхлипнув устало где–то,

Ушла и о том забыла,

Что в доме зажгла звезду.

Она мне ночами светит

На самом исходе лета.

Я прячу её в ладошку,

Когда засыпает дом

Я с ней, как с мечтою синею,

Отчаянной и красивою,

Хожу по земле счастливая,

А ты не знаешь о том.

                                                     

          ***

Твой дом: прохлада белых занавесок.

Твой мир картин – огромный мир добра.

Да будет он безоблачен и светел!

А я прощаюсь. Мне опять пора.

Мелькают за окном разъезды, станции,

Берёз нагих свеченье, дрожь ольхи...

Ты нарисуй мне тихий дом. Устала я,

Что даже не болят в душе стихи.

Ты нарисуй хмельной от беззаботности

Горячий летний день. Покой и свет.

Но скажешь ты, что мне «по профпригодности»

И красок-то таких спокойных нет.

Тогда рисуй мне ливень. Дом распахнутый,

И женщину босую на крыльце,

И поле, ожидающее пахоты,

И радость, как улыбку на лице...

                                                              

          ***

Обрываю ниточку живую.

Всё, чем я дышу и чем живу я,

Забываю.

Так хочу сама.

Будто бы холодная зима

Птицею упала мне в ладони.

Сердце заморозила мне, что ли?

Тянутся студеной вереницей

Холода за этой белой птицей,

Остывают теплые дома...

Неужели впрямь уже зима?

Вроде нет.

Кружится лист осенний,

Вовсе не длинны в двенадцать тени,

Как бывает лютою зимой.

Жгут костры – и воздух голубой,

Как весною ранней.

На колени

Встать бы перед этой красотой,

Вечно новой, вечно молодой.

Всё смешалось:

Полдень пахнет летом

Утро схоже с мартовским рассветом,

Ночью светит полная луна.

Но стучит в калитку у рябины

Зимний день. Осенней ночью длинной

Ждёт своей поры он у двора.

Обрываю ниточку живую.

Всё, чем я дышу и чем живу я,

Забываю. Так сама хочу!

Задуваю теплую свечу.

Серым ситцем позднего рассвета

Занавешу окна в наше лето.

Я еще не знаю, может, это

Мне и впрямь, любимый, по плечу.

                                                             

          ***

Сказочная, добрая,

Синяя моя птица!

Как мне с тобой хлопотно.

Только смежу ресницы –

Крыльев твоих хлопанье

Чудится или снится.

Как мне с тобой радостно,

Гостьюшка запоздалая!

Словно ребёнок с праздника,

Ждать тебя не устала я.

Только бы не напрасно ты,

Только бы не растаяла.

Как мне с тобой больно,

Птица моя добрая,

Я же тебя, вольную,

Не удержу долго-то.

В чистом широком во поле

Вслед помашу ладонью

Как мне с тобой хлопотно,

Синяя птица!

Ладно.

Долго ли будешь, коротко, -

Я всё равно рада.

Не улетай, добрая,

Из моего сада.

                                                       

          ***

Примерь-ка светлые одежды,

Смуглянка – осень. Всё к лицу

Тебе: прозрачность голых просек,

Берёзы, что идут к венцу.

Восходит белый свет надежды.

И над судьбой моей, как прежде,

Горит осенняя звезда.

И не пугают холода –

Зимы нетающая снежность.

Твоих ладоней бесконечность

Дарит тепло, покой и свет.

И верю в беспредельность лет

Спокойно постигая вечность,

И твёрдо знаю: смерти нет,

Есть наших рук земная нежность.

И день. И солнце. И дожди.

И радость взгляда. И прощанье.

Я знаю: где-то впереди

Продлится с юностью свиданье.

Ты только верь. Не уходи.

Білий птах

***

Уклін тобі, пречистий добрий липню,

І дню твоєму, щедрістю налитому,

Що наскрізь материнкою пропах,

Що золотився медом на губах.

Той день під сонцем розіткався маревом,

І жодна хмарка небо не потьмарила,

І мліла  повна пахощів земля,

Дивуючись красі такого дня.

А ще:

          текла там річечка пречиста,

Ряхтіли бризки, як разки намиста,

І пахло полином і чебрецем.

А я, схилившись над твоїм лицем,

Очей твоїх блакитних два озерця

Переливала в душу,

                                   в пам'ять,

                                                     в серце…

І мовчки над тобою чаклувала.

І тим була щаслива, що не знала

Чи не хотіла знать, що день скінчився,

І вірила тобі, як небу птиця.

***

Благословенна дорога додому!

Боже! Не дай продавати нікому

Теплу й затишну ріднесеньку хату,

Що залишили вам батько і мати.

Благословенні од низу до стелі

Стіни у цій берегині-оселі.

Я до них серцем в негоду тулюся,

Я навіть смерті тут не боюся.

Нині й до віку благословенні

В сонячний ранок прочинені двері,

Благословенні вікна-очиці,

Благословенна вода у криниці,

Мудрий горіх і цілюща шипшина,

Стежечка з першими кроками сина,-

Все мою душу тішить і гріє

Так, як ніколи й ніхто не зуміє.

Не продавайте батьківську хату:

Це непоправна й болісна втрата.

***

Я не зробила вірші ремеслом.

Пишу, як не писать уже не можу,

І кожне слово, яко ласку Божу,

Засвідчую на аркуші пером.

Пишу тоді, коли болить душа,

Коли із серця одкровення рветься;

За ці рядки не маю ні гроша,

Бо епікриз душі не продається.

Пишу, коли любові висота

Із слів гарячі іскри висікає,

Коли душа – наївна простота,-

Що буде, що було, що є, - не знає.

Пишу, коли не можу не писать,

Коли благословення Боже сходить,

І зернятко готове проростать,

І є надія: з нього колос вродить.

***

Кольорами яскравими в небі веселочка грає.

Ніби кличе усі таємниці на світі пізнать.

Так і книга в незвідане шлях відкриває.

Все під силу тому, хто уміє і любить читать.

Книга – друг і учитель,

Порадник і мудрий наставник.

Це вона нас навчить,

Як людиною справжньою стати…